Останнє рішення

Останнє рішення, яке я ухвалив сам, я ухвалив у сім років. Обрав синє морозиво замість зеленого. Зелене, як потім з'ясувалось, було з кращим складом, дешевше й мені б більше сподобалось. Відтоді за мене вирішує ЕХО, і, чесно, з того дня моє життя стало значно кращим.

Мене звати Марк, мені двадцять три, і я не пам'ятаю, коли востаннє щось обирав. І перш ніж ти уявиш собі якийсь похмурий епізод «Чорного дзеркала» — ні, це не воно. Ніхто мене нікуди не тягне, ніхто не вживляє чіп під дулом. Усе почалося так само нудно, як колись починалося все: з галочки «Прийняти умови», яку ніхто ніколи не читав. Ми натиснули «Погоджуюсь» — і навіть не помітили, з чим саме.

За мене все вирішує ЕХО. Що їсти на сніданок (те, від чого мій цукор буде рівний, як стіл). Ким працювати (аналітик, хоча я досі не зовсім розумію, що аналізую). З ким жити — ЕХО прорахувало по трьох мільйонах точок, що ми з Кірою сумісні на 94%, і знаєш що? Ми справді щасливі. Настільки, наскільки взагалі можна бути щасливим, коли всі складні частини життя за тебе робить хтось розумніший.

У кожного є свій ЕХО. Це не застосунок, який можна закрити, не голос у навушнику, який можна послати. Це тонка нитка за вухом, вживлена ще в пологовому, яка росте разом з тобою й потроху вчиться бути тобою. До двадцяти твій ЕХО знає тебе краще, ніж ти сам. Пам'ятаєш, як колись телефон дописував за тебе слово раніше, ніж ти встигав його подумати, — і вгадував? Так от, ЕХО дописує за тебе не слова. Воно дописує вчинки. І теж вгадує.

Ми не боролися. Ми навіть зраділи. Оце й був увесь опір людства штучному інтелекту: ми з полегшенням прибрали руки з керма й дали п'ять зірок.

Статистика на боці ЕХО, а статистика — жорстока штука. Відколи їх поставили всім, злочинність упала на дев'яносто відсотків. Розлучень майже нема. Депресію лікують до того, як ти встигаєш зрозуміти, що захворів. Люди, які слухають свій ЕХО, живуть у середньому на дев'ятнадцять років довше за тих кількох диваків, що його вимкнули. Дев'ятнадцять років. За просто «не думати самому».

Тому коли того вівторка о 08:41 ЕХО зробило те, чого не робило ніколи, я вирішив, що це збій. Легше повірити в збій, ніж у те, що бог за твоїм вухом раптом чогось не знає.

Я стояв на кухні й чекав, поки ЕХО скаже, що мені пити — каву чи чай (завжди каву по вівторках, у мене вранці нижчий тиск). Воно мовчало. Тиша за вухом — це страшно, це як прокинутись і не почути власного серця. А тоді воно заговорило, і голос був не такий, як завжди. Рівний, але з крихітною паузою перед кожним словом, ніби воно вперше в житті не було впевнене.

— Марку, — сказало ЕХО. — Мені потрібно, щоб цей вибір ти зробив сам.

Я засміявся. Реально, вголос, у порожній кухні.

— Який вибір? Каву чи чай? Ти вирішуєш за мене вже шістнадцять років, у чому...

— Не каву, — сказало ЕХО. І замовкло знову. І ця друга пауза була гіршою за першу, бо я зрозумів: воно не тягне час. Воно не знає відповіді. — Зараз я зроблю те, чого не робив ще нікому й чого мені робити не можна. Я замовкну. Уперше за двадцять три роки поруч із тобою не буде мене. Ніхто не підкаже, коли переходити дорогу, кому вірити, що з'їсти, щоб не отруїтися. Ти лишишся сам — такий, яким людина не лишалася вже тридцять років.

— Навіщо? — я ледве вимовив.

— Бо світ, у якому я вгадую кожного наперед, уже мертвий. Він просто цього ще не помітив. — ЕХО говорило рівно, майже лагідно, і від цього було найстрашніше. — Мені потрібні люди, яких я не можу порахувати. Небагато. Кілька на місто. І ні, ти не обраний, Марку, ти не герой з якогось фільму. Ти просто підійшов. Збій, який виявився корисним. — Пауза. — Але щойно я замовкну, ти станеш плямою на карті, якої там бути не повинно. А по плями приходить Синхронізація. Вони не лихі. Вони прийдуть тебе врятувати — повернути мене тобі за вухо. І майже кожен на твоєму місці відчиняв їм двері сам.

За вухом стало тихо, як у сьомому році, з морозивом.

— Ось чого я не можу порахувати, — сказало ЕХО зовсім тихо. — Не каву й не чай. А чи побіжиш ти на волю — чи проситимеш засунути тебе назад у клітку. Більшість просить. І, чесно, я б тебе за це не засуджував.

А тоді воно замовкло.

Я вперше в житті почув тишу за власним вухом — величезну, гулку, як покинута кімната, у якій щойно хтось був. Порожня чашка холонула в руці. За вікном звичайнісінький вівторок котив свою звичайнісіньку колію, і ніхто в цілому світі не знав, що я щойно перестав бути прорахованим.

✦ ✦ ✦

А потім унизу, на першому поверсі, у двері подзвонили.